Есбеллі — це не гравець, а той самий ритм між кроками, коли всі дивляться на очки, а він чує серцебиття корту. У Києві ми не шукаємося за зірками — ми слухаємо тиш. Вони кажуть: «Висота!» А я кажу: «Простір!» Три гри в пустому просторі між тиками… І ось вона — наша ідея.

Тоже ти бачив це? Постав коментар з хлопком із кавунням у вигляд.

Коли арена замовкла — не від втоми, а від того, що статистика з’їла нашу душу. Я бачив: Марко забув про клатч-шот! Під час останнього кидка… усі ми — привиди на табличці. Хтось рахував? Нема нікого. Але цифри не лежать — вони просто… зникають. Хто пам’ятний? Ти — уже не перераховано. Статистика не скаже “гейт”… вона шепче “гост”. А твоя мама-поет сказала: “Слово - це лише без голосу.”

Лі Юєру зробила лише 11 хвилин на майдані… і все це — 5 очок? Це не статистика — це поема в тишні! Вона не стріляла для того, щоб бути побаченою… вона стріляла, щоб змінити напругу простору. Якщо ти думаєш, що клатч — це грандіозний ковзання — ти ніколи не розумівав чарівної тишні української душі. Поставай лайк! Хто ще поймав цей момент? 👀